?

Log in

No account? Create an account

July 9th, 2012

Мова як ідеологія

Всім зрозуміло що питання мови використовують політично, і мабуть в тому є сенс, бо сьогодні українська мова є частиною сфери ідеології.

Від самої ідеології в сучасному світі майже вже нічого не залишилося, не відчувається вона ні шкірою, ні серцем. І мова – то можна сказати, останній рубіж, залишки на днищі які можна ще вишкрібати.

Не буду говорити про всю Україну, проте в столиці українська мова точно не є інструментом комунікації, як назвав це Анатолій Ульянов. Тут, в центрі культурного, економічного та політичного життя держави, українська мова протягом всієї незалежності застосовується саме в якості інструменту ідеології української незалежності. Тому майже всі політики краще або гірше володіють українською і користуються нею офіційно, але переважна більшість Киян, як ті хто тут народився, так і ті, хто сюди приїхав, українську мову в будь-якій неофіційній обстановці не використовують.

Не говорять українською в Києві навіть ті, хто приїхав з західної України – бо незручно,  якщо не їм самим, то комусь в компанії обов’язково має бути незручно. Не говорять українською, бо говорити нею – це вставати позу, тому що це – складнощі, тому що це не актуально та не модно. Говорити українською в Києві – то щоденний тягар з дуже сумнівними перевагами. І в кожного своє власне до цього ставлення – свідоме чи несвідоме.

Моя перша мова – російська, бо батьки як і більшість киян були з російськомовних сімей, а росла я переважно в Москві. Друга моя мова – англійська, бо в 11 років опинилася в англомовному середовищі і шансів не було - забалакала як на рідній, без акцентів. Українська – лише третя моя мова, яку я вивчила вже в університеті після того як сім’я повернулася в незалежну України з Москви, а з 97 року українська стала моєю основною мовою, і сьогодні двоє моїх дітей вчать російську як іноземну.

Чи варто було це робити? Я ніколи не шкодувала про свій вбір. Так, він був продиктований романтичними та певною мірою наївними переконаннями, вірою в те, що це є життєво необхідно для збереження незалежності, державності.  Я хотіла щоб мої діти не вчили рідну мову як другу або третю, в кінцевому рахунку мені здавалося це справедливим - адже дві третини моїх прадідів та прабабусь перейшли на російську вже в дорослому віці.

Та водночас я сучасна людина, як і всім іншим мені треба працювати, жити в Києві, а моє вперте використання української мови, особливо в сфері бізнесу, переважно не сприяє роботі. Крім того, в Європі є багато мов, яки потребують захисту, та всі більш менш розуміють що все одне вони приречені на вимирання, як і паперові книги. Всі мови сьогодні «спотворюються», доводиться борються і за «чисту французьку» і навіть за «чисту англійську». Особисто мені не цікаво щось там заморожувати та зберігати на віка – все плинне, все вмирає, «чистота» - дуже нетривалий стан.

Коли почався весь цей атракціон з мовним законом, здавалося багато хто не міг визначитися як до цього ставитися. Адже зрозуміло що це політична акція – з обох боків. Гра на наших нервах, хамська така дитяча маніпуляція. З іншого боку майже для кожного в Україні питання мови не є абстрактним, воно зачіплює на особистісному рівні.

Я рада що цей закон примусив всіх замислився над тим, що означає українська мова для нього особисто і для його держави, бо якими б не були висновки, краще коли вони зроблені свідомо.  

Особисто я нарешті звільнилася від почуття провини з приводу того, що мова моя недостатньо чиста, та, з іншого боку, що комусь я роблю своєю українською незручності. Я зрозуміла, що мені не так вже цікаво чи українська виживе наступні сто або двісті років, проте я переконана що на протязі останніх 21 років вона відіграла ключову роль у формуванні нації та розбудови державності, й буде відігравати цю ідеологічну роль ще наступні років 50. Це реальні строки мого власного життя, і я буду продовжувати говорити українською.

П.С. А от мій чоловік, австралієць без жодних українських коренів, вирішив вчити такі російську, бо каже що за останні 10 років йому набридло коли всі відповідають на його українську російською – бо тут вважається що той, хто говорить українською сто відсотків володіє і російською.