?

Log in

No account? Create an account

Мова як ідеологія

Всім зрозуміло що питання мови використовують політично, і мабуть в тому є сенс, бо сьогодні українська мова є частиною сфери ідеології.

Від самої ідеології в сучасному світі майже вже нічого не залишилося, не відчувається вона ні шкірою, ні серцем. І мова – то можна сказати, останній рубіж, залишки на днищі які можна ще вишкрібати.

Не буду говорити про всю Україну, проте в столиці українська мова точно не є інструментом комунікації, як назвав це Анатолій Ульянов. Тут, в центрі культурного, економічного та політичного життя держави, українська мова протягом всієї незалежності застосовується саме в якості інструменту ідеології української незалежності. Тому майже всі політики краще або гірше володіють українською і користуються нею офіційно, але переважна більшість Киян, як ті хто тут народився, так і ті, хто сюди приїхав, українську мову в будь-якій неофіційній обстановці не використовують.

Не говорять українською в Києві навіть ті, хто приїхав з західної України – бо незручно,  якщо не їм самим, то комусь в компанії обов’язково має бути незручно. Не говорять українською, бо говорити нею – це вставати позу, тому що це – складнощі, тому що це не актуально та не модно. Говорити українською в Києві – то щоденний тягар з дуже сумнівними перевагами. І в кожного своє власне до цього ставлення – свідоме чи несвідоме.

Моя перша мова – російська, бо батьки як і більшість киян були з російськомовних сімей, а росла я переважно в Москві. Друга моя мова – англійська, бо в 11 років опинилася в англомовному середовищі і шансів не було - забалакала як на рідній, без акцентів. Українська – лише третя моя мова, яку я вивчила вже в університеті після того як сім’я повернулася в незалежну України з Москви, а з 97 року українська стала моєю основною мовою, і сьогодні двоє моїх дітей вчать російську як іноземну.

Чи варто було це робити? Я ніколи не шкодувала про свій вбір. Так, він був продиктований романтичними та певною мірою наївними переконаннями, вірою в те, що це є життєво необхідно для збереження незалежності, державності.  Я хотіла щоб мої діти не вчили рідну мову як другу або третю, в кінцевому рахунку мені здавалося це справедливим - адже дві третини моїх прадідів та прабабусь перейшли на російську вже в дорослому віці.

Та водночас я сучасна людина, як і всім іншим мені треба працювати, жити в Києві, а моє вперте використання української мови, особливо в сфері бізнесу, переважно не сприяє роботі. Крім того, в Європі є багато мов, яки потребують захисту, та всі більш менш розуміють що все одне вони приречені на вимирання, як і паперові книги. Всі мови сьогодні «спотворюються», доводиться борються і за «чисту французьку» і навіть за «чисту англійську». Особисто мені не цікаво щось там заморожувати та зберігати на віка – все плинне, все вмирає, «чистота» - дуже нетривалий стан.

Коли почався весь цей атракціон з мовним законом, здавалося багато хто не міг визначитися як до цього ставитися. Адже зрозуміло що це політична акція – з обох боків. Гра на наших нервах, хамська така дитяча маніпуляція. З іншого боку майже для кожного в Україні питання мови не є абстрактним, воно зачіплює на особистісному рівні.

Я рада що цей закон примусив всіх замислився над тим, що означає українська мова для нього особисто і для його держави, бо якими б не були висновки, краще коли вони зроблені свідомо.  

Особисто я нарешті звільнилася від почуття провини з приводу того, що мова моя недостатньо чиста, та, з іншого боку, що комусь я роблю своєю українською незручності. Я зрозуміла, що мені не так вже цікаво чи українська виживе наступні сто або двісті років, проте я переконана що на протязі останніх 21 років вона відіграла ключову роль у формуванні нації та розбудови державності, й буде відігравати цю ідеологічну роль ще наступні років 50. Це реальні строки мого власного життя, і я буду продовжувати говорити українською.

П.С. А от мій чоловік, австралієць без жодних українських коренів, вирішив вчити такі російську, бо каже що за останні 10 років йому набридло коли всі відповідають на його українську російською – бо тут вважається що той, хто говорить українською сто відсотків володіє і російською.

свято


Дванадцять років тому на моє день народження помер мій дід. Схоже в нього така вдача була – завжди псувати мені життя якимись дрібними недоречностями, як то ранніми безглуздими підйомами під час шкільних канікул, вмінням переконати відмовитися поїхати до батьків на новий рік «бо це для них дорого», тостами на весілля, несхвальними щодо мого вибору, ну і інше в тому ж дусі. Я усвідомлюю що ми завжди були опонентами по духу, світогляду, проте вхитритися раптово померти на чиєсь день народження – то вже якійсь перебір, я вважаю.

Починаючі з того першого дзвоника, коли замість вітань від рідних в слухавці прозвучала сумна новина, я думала що тінь діда мене мабуть вже ніколи не полишить. На кожне день народження мені телефонувала бабуся і після поздоровлень я щороку отримувала наполегливе запрошування на цвинтар, де вдень вона обов’язково збирала всю сім’ю - адже такі були патріархальні традиції в родині мого батька. Погодилася я лише в перший рік. Можна по-різному ставитися до цього дня, святкувати чи ні, проте відмічати не кладовищі - то точна нездорово.

Минулої осені померла і моя бабуся. Дзвоника не буде, і я навіть не знаю чи поїде хтось сьогодні на цвинтар. Питати я нікого не буду.
 



Я прошу вибачення в першу чергу в себе, у всіх, кого не зрозуміла, кого образила, в бабусі, яку так і не змогла полюбити, в дітей, для яких ніколи не стану ідеальною матір’ю, в чоловіка, якому надто довго не розкривалася.


Новорічні обіцянки

Сьогодні новий рік за китайським календарем, і остання можливість зробити якісь обіцянки на рік вперед. За попередній рік їх вдалося досить непогано реалізувати – перший відео-арт, перший кураторський проект, входження в арт середовище, і головне – я змогла нарешті звільнити в собі жіноче.

На цей рік я ставлю собі більш складне завдання. Я хочу зняти маску. Цього року я хочу чітко знати хто я.


Бездомні блогери


Ось натрапила сьогодні в січневому номері Есквайра на статтю про бездомних блогерів. Схоже це модна тема, на заході про них багато писали минулого року, та я вперше зустріла.

Нічого дивного в тому що це цікавить немає: це можливість зазирнути в інший світ, такий дикий і водночас, від якого ніхто не застрахований. З того що цитували в статті, більш за все сподобалася така собі цілком благопристойна проте якоїсь поганої вдачі сімейка з трьома дітьми що бомжує в Північній Кароліні, США (батька звільнили з рекламного агентства), та юристка з Лондону, яку після двох років безробіття взагалі ніхто не хотів брати на роботу – будь яку, навіть некваліфіковану.

Ось дещо з блогу цієї бездомної юристки: «… я начинаю понимать, насколько мне необходимо рассказать кому-нибудь о том, что со мной происходит. Если бы у меня не было этого блога, в котором я могу поделиться хотя бы частью своих переживаний, не представляю, что бы со мной было.»

Все це в черговий раз навело мене на думку щодо сенсу ведення блогу. Мене переважно приваблюють саме інші, чужі мені світи – можливість безперешкодно зазирнути в них. Але навіщо самій писати?



- Опоненти Януковича лякають виборців тим, що, ставши Президентом, він повернеться до питання двомовності...

Янукович говорив, що не повернеться. Він вже упередився і на цей випадок, зробив певні декларації. Я би цього не боялася. Не думаю, що вона реально буде. Але думаю, що якщо Москва поставить перед Тимошенко таке завдання, то вона виконає його в стисліші і енергійніші строки, аніж Янукович, і зі значно більшою кількістю заплутуючих мізки словес.


читати повне ітревю з Оксаною Забужко тут: http://www.gk-press.if.ua/node/2323

"Росукрзависть", Станислав Белковский, "Газета" :

В общем, чего мы так переживаем из за украинских выборов?

Объяснение только одно. Нас, дорогих (и недорогих) россиян, обуревает одно сильное, плохо осознаваемое на дискурсивном уровне чувство — зависть. Мы в этом не хотим признаваться, но это — она. И она работает.

Совсем недалеко от нас — не в Америке и даже не в Германии — живут люди, очень похожие на нас. Отчасти так просто русские. И у этих людей есть, черт побери, настоящая демократия. И выборы у них настоящие. С непредсказуемым результатом.

Нет, мы, конечно, уже выучили и запомнили, что демократия — это охренительно плохо. От нее все зло: экономический спад, девальвация, дефолт, криминал, коррупция и т. п. И мы готовы сколько угодно повторять: какое счастье, что у нас этой демократии больше нет.

Так закоренелый импотент готов много лет подряд объяснять себе и другим, насколько вреден и опасен секс. Сколько от него неприятностей — от смертельных венерических заболеваний до живых нежелательных потомков. И все же хочется импотенту порой помечтать: а ведь, может быть — а? — как некогда, в ранней молодости? Чудеса же случаются.

Вот так и у нас с Украиной. Нет, мы ужасно смеемся над их демократическим хаосом, балаганом и анекдотом. Но, как только у них начинаются настоящие выборы, мы втайне от самих себя начинаем следить за ними с замиранием сердца. Вот живут же люди! И кто знает, может, у нас тоже получится кого-нибудь себе выбирать.

- повністю читайте тут: http://www.gzt.ru/topnews/world/283195.html
Прочитала на новорічних вакаціях «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко. Такій в мене мазохістичний відпочинок вийшов – лижи на штучному снігу, басейн з водною гіркою для діток та 800+ сторінок роману.

Це друга її книга після «Польових досліджень» що я подолала, інше щось все мені зовсім не лізе. На презентацію «Сестро, сестро» випадково потрапила в Букві – ми тоді перший раз прийшли подивитися на новий книжковий супермаркет, думали внизу каву можна випити – і треба ж - там жива Забужко книжку свою читає. Мені тоді той шматок що вона читала страшенно не сподобався, і взагалі, я аж ніяк не фан цієї письменниці.

А «Музей» купила цілком випадково – зайшла в «Знання» на Хрещатику перед Новим роком, як завжди кипу всього набрала – і чомусь мене ця цегла притягнула, в мене таке буває, тягне на всяке, я себе не стримую – от і в Мак Дональдс час від часу ходжу, навіть з задоволенням.

Не можу сказати що отримала від «Музею» задоволення, проте і не шкодую що прочитала. Бо як мінімум книга прочиталася легко (не даремно дехто її вже встиг назвати жіночім романом), але більш важливо – книга читається емоційно.

Незважаючи на те, що герої забужково-мультяшні, зовсім не справжні, вихолощені та пласкі – притому не лише головні герої, а навіть і другорядні, як позитивні так і негативні – то не типажі живих людей, а якісь репрезентативні конструкти, картки таро що мають щось символізувати, - незважаючи на це, книзі вдається зачіпати, бо якимось дивом в ній йдеться справді про нас і про наш час.

Порушені теми: морального та життєвого вибору, здатності зберегти внутрішню цілісність та вірність своїм мріям, патріотизму та елементарної порядності, виживання та самопожертви, навіть карми та кохання, чесності перед самим собою (ну тут Забужко топчеться постійно, можливо тому що самій їй це зовсім не вдається) – і все це нанизано на ґрунт мас медіа, сучасного мистецтва, конфлікту матеріального (гроші та влада) і ідеального (переконання та ідеологія).

Як на мене, найслабкішим місцем книжки Забужко є сама Забужко. Вона пише не просто автобіографічно – то нормально і легітимно, але у відношенні до власної персони вона повністю втрачає будь-який зв'язок з реальністю і нам залишається хіба що плавати в соплях та спермі псевдо-аутентичних мандрівок її головної героїні (якою завжди є сама Забужко от тільки майже без недоліків, дещо молодіша і звичайно неймовірна красуня, мабуть її реальність до задуму роману не пасують).

Проте дещо з автобіографічного було дійсно цікаве і не штучне – опис смерті подруги героїні від нещасного випадку, відчуття та думки що виникають одразу після події та ті що випливають пізніше та живуть ще роками, реакції оточення, спогади про спільне минуле, - в образі померлої художниці одразу вгадується Соломія Павличко, іноді здається аж занадто її реальна історія вписана в літературний формат.

Багато в романі йдеться про те, що ті, хто були справжні, чисті – в ті часи могли лише загинути, потерпати, втратити. А жити лишався лише той, хто здатен був обрати компроміс, успіх мав лише той, хто пішов на того чи іншого роду зраду – якщо не інших то як мінімум самого себе. Є там дещо і про відповідальність дітей за дії їх батьків та дідів.

Щодо частини з УПА – нічого не можу сказати, чи воно схоже на правду, чи ні. Нажаль не мала ані родичів звідти, ані досвіду живого спілкування з очевидцями. Скажу лише що та частина мене принаймні не дратувала якоюсь очевидною штучністю. І патріотизм, і віра, і самопожертва, і якась приреченість як і зрада та розрахунок, виживання – все це не викликало в мене почуття удаваності – як гарна історія про В’єтнам чи там Другу Світову – але ж мене там не було, і не можу я цього собі по-справжньому уявити. От що гарно – не було так багато Забужко в тій частині розповіді, якось вона теж мабуть не вважає за можливе себе туди поставити, слава богу.
Презентація повинна була відбутися в готелі "Прем'єр-палас", який належить віце-спікеру Держдуми РФ Олександру Бабакову, в четвер увечері.


Як повідомив Українській правді сам російський опозиціонер Касьянов, раніше була досягнута домовленість про оренду залу в готелі для проведення презентації, але перед самим початком заходу невідомі люди непустили запрошених до будівлі.

"Готель зайняли 20 якихось незрозумілих людей, з навушниками, стрижені, голені, з характерними обличчями, наводили страх на оточуючих і нікого не пускали в готель", - сказав він.

За словами екс-прем'єра РФ, в орендованому для презентації залі було вимкнено світло.






www.pravda.com.ua/news/4b2a756a3b036/

Мій коментар: І навіщо організовувати презентацію в готелі віце-спікера Держдуми? Проте чи хтось з нас дізнався б інакше про цю презентацію? А книжечка доречи нічого - варто почитати.

поскольку его творчество - это хуже, чем пошлость."

Може і говорити тут нема про що, проте іноді складається враження що навколо всі втратили... все. Тому так приємно читити людей, в яких все на місці:

http://kiev.afisha.ua/blogs/journalists/blog/u33264/a1676653